«Росіяни тримали 5 діб без води і їжі у підвалі». Що зараз зі спортом в тимчасово окупованому Мелітополі
Зібрали свідчення уродженців міста.
26 лютого 2022 року російські війська увійшли у Мелітополь. На початку березня місто повністю окупували.
До російського вторгнення у місті розвивались різні види спорту: футбол, спортивна боротьба, художня гімнастика, бокс, баскетбол. У червні 2021 року в Мелітополі після капітальної реконструкції, яка обійшлася в 55 мільйонів, відкрили сучасний спортивний комплекс.
Tribuna.com поспілкувалась з уродженцями Мелітополя, які розповіли, що відбувалось в місті зі спортом до початку повномасштабної війни і зараз.
«Мені тричі телефонували з пропозицією «возглавить спорт в городе Мелитополь»
Перший наш спікер – Андрій Проценко, старший тренер комунального закладу стадіону «Спартак», заступник голови федерації футболу Мелітополя, а також викладач та завідувач кафедри теорії, методики фізичного виховання і спорту Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького.
«До повномасштабної війни у Мелітополі проживало дуже багато національностей. Були дуже розвинуті різні види спорту, особливо футбол, спортивна боротьба, бокс, художня гімнастика, баскетбол.
Масові види спорту розвивалися. Щороку велика кількість жителів нашого міста брали участь у забігах, тріатлонах. Дитячо-юнацький спорт був на високому рівні, наші спортсмени посідали перші місця. Географія поїздок була надзвичайно багатою – їздили як по Україні, так і за кордон», – розповів Проценко.
Вихованці Андрія Проценка на турнірі в Польщі
Повномасштабне вторгнення Андрій Проценко зі ще одним своїм колегою-тренером зустрів на підʼїзді до Львова, куди віз дітей на футбольні змагання.
«Повезли дітей на турнір з футболу. Ми виїхали 23 лютого, а 24-го повинен був розпочатися турнір. На під’їзді до Львова о 5 ранку подзвонила моя дружина і сказала, що нас обстрілюють, почалась війна. У нас з колегами було 18 дітей 2008 року народження. Батьки почали дзвонити, що, будь ласка, не везіть їх [назад], в місті обстріли. Ми з дітьми були у Львові два місяці, а моя родина у той момент знаходилася в Мелітополі».
У Львові до тренера почали телефонувати представники окупаційної влади.
«Мені телефонували тричі. Перший дзвінок був 3-4 березня з пропозицією, цитую: «Возглавить спорт в городе Мелитополь». Звісно, я відмовився і сказав, що моя країна – Україна, а мій президент – Володимир Зеленський. Потім був другий дзвінок від так званої керманички Мелітополя, яка пропонувала співпрацювати з новою владою. Третій раз говорили з кавказьким акцентом. Почалися залякування. Мені назвали домашню адресу, перерахували членів родини, дітей, дружину, почали погрожувати, що вони прийдуть.
Ми постійно були на зв’язку з заступником мера. Він казав: «Андрій, чекайте, можливо, буде зелений коридор». Я запитав, що нам робити, в нас 18 дітей. Потім мені зателефонував знайомий: «Андрій, навіть не думай, тому що є списки людей, яких вони шукають». Я був у цьому списку. Думаю, що в них все було готове. Навіть першим керманичем спорту обрали Бойка Андрія – директора першої дитячої спортивної школи».
Після дзвінків з погрозами сім'я Андрія Проценка вирішила покидати місто.
«Моя сім'я пройшла 28 російських блок-постів, щоб виїхати з Мелітополя. Найцікавіше, що на блокпосту, який був останнім, підійшов до їхньої машини один і каже: «Добрий день». Дружина вже потім розповідала, що не могла нічого зрозуміти, не видно ж було прапорів. А той продовжує: «Ви звідки? Куди?» Одним оком вона помітила прапор так званої ДНР. Вона як починала російською з ним говорити, так і продовжувала, а він спонукав перейти. Якби перейшли на українську, то забрали б. Коли вони від’їжджали від останнього блок-посту, почались обстріли. Добралися до Запоріжжя, побачили український прапор і побігли обіймати наших хлопців. Всі плакали.
У мене також виїжджав один тренер. Він вийшов, а до нього підходять з автоматом: «Телефон у тебя хороший. Хочешь назад? Давай 8 тисяч». Погрожували, що коліно прострілять, запитували, як ставитесь до того, що про Путіна пишуть. Коли люди виїжджали, то всіх попереджали, щоб дівчата не фарбувались, обирали найгірший одяг, бо чіплялись. Чоловіків роздягали і шукали татуювання з символікою».
«Дивишся на деяких тренерів та дітей. Згадуєш, як вони стояли під прапором України та співали гімн, а зараз стоять під цим...»
«У Мелітополі працювало понад 150 тренерів по всьому місту. З приходом рашки відсотків 50 залишилось на тій стороні, інша половина – виїхали, але перед цим прийшли великі тортури, над ними знущалися в підвалах.
Перейшли на сторону окупаційної влади ті люди, які до цього були ніким. Коли ти ніхто, а тут з'явився шанс стати всім. Хоча багато тренерів, які залишились, виступали і за збірні України. Наприклад, відділ боксу повністю злився, але я знаю, що там були справді професійні спортсмени. Що на них вплинуло, я не розумію. Мабуть, було в них таке, що вони чекали. Мені дуже соромно та прикро, що я з ними довго працював, але в найскладнішу хвилину вони зрадили.
Мелітопольський університет імені Хмельницького також намагалися зливати дуже добре. Коли ми у Львові були, почали приходити повідомлення, що виводимо студентів на навчання. Всі не розуміли, що відбувається, війна йде, а окупаційна влада змушує студентів на навчання виходити. 4 квітня перевезли наш університет в Запоріжжя, а до цього прийшли російські військові, зібрали всіх викладачів – хто сам зайшов, а кого силою притягнули.
Сказали, що пишіть заяву на звільнення, а потім ще одну – на працевлаштування. 90% викладачів відмовилися працювати на російську владу. Їм сказали упродовж години забрати речі, інакше заберуть в підвал. Над викладачами також знущалися. Досі є викрадений викладач, ми не знаємо його місцезнаходження більше року. Ще один був 68 днів у підвалі. Людина вийшла зломлена, але не перейшла на ту сторону».
Зараз росіяни ведуть свою активну пропаганду у тимчасово окупованому Мелітополі. Тиснуть в тому числі і через спорт.
«Вони через спортивні секції тиснуть на дітей і змушують робити все, що вони кажуть, – розповідає Андрій Проценко. – Говорять їм, що України не існує. Возять дітей на змагання в Росію. Коли хлопчику 10-12 років, вистачить дві поїздки туди, щоб повністю промити йому мозок. Діти починають розказувати, що раніше у них не було можливості їздити на турніри, брати участь у дуже класних змаганнях, а зараз рашка допомагає. Як не було можливості? У мене була команда 2008 року і з нею ми об“їздили купу всіх можливих змагань, включаючи Європу. Вони зараз подають все так, що Україна ніде не брала участь.
Дивишся на деяких тренерів та дітей і згадуєш, як вони стояли під прапором України та співали гімн, а зараз стоять під цим.. Це не дуже приємно. У мене син 2011 року також займався футболом у Мелітополі в одного тренера, який зараз «очолює» їхній спорт. Син підійшов до мене і сказав: «Тату, мені дуже соромно, що в мене був такий тренер».
До повномасштабного вторгнення у Мелітополі проживало десь 130 тисяч людей. У нашій школі «Спартак» працювало сім тренерів, а у всьому Мелітополі було 13 дитячих тренерів. П’ятеро з них лишилися працювати на окупаційну владу. Пішли працювати на стадіон «Спартак».
Зараз в Мелітополі проживає вже понад 200 тисяч людей. Позавозили в місто незрозуміло-кого – чеченців, узбеків».
Так званий «міністр спорту та туризму Запорізької області» Ігор Котляр (на фото з м’ячем) на зустрічі з представниками кримських клубів
***
Гравець медіафутбольного клубу «Армат» Олег Дьяков розповів, що росіяни поставили на чолі спортивних організацій своїх людей:
«Вони привласнюють собі всі наші досягнення. У своїх новинах показують, що саме вони тут все відновили, реставрували. Навіть більше скажу, вони всюди розповідають про те, що є робочі місця, а насправді вони приб:рали людей, які працювали там роками, і поставили своїх, яких привезли з Сибіру, Якутії».
Олег займався футболом в ДЮСШ в Приазовському. Один з його тренерів також перейшов на сторону окупантів.
«У Мелітополі я трохи пограв за команду «Аріс». Тренерами були Ярмошенко Юрій Васильович та Лобинцев Вадим В'ячеславович. Зараз в Мелітополі не так багато дітей залишилось, повиїжджали з міста. Приїздять діти з різних регіонів Росії тренуватись. Бачив фотографії, як мій колишній тренер Лобинцев возить дітей на змагання в російські міста. Вихованці Лобинцева грають в клубах УПЛ, Анастасія Кумеда грає за жіночу команду «Дніпра-1» та збірну України. Я не розумію, чому він так зробив. У нього є стільки вихованців, а він вчинив так тупо, перейшовши на сторону агресора.
До повномасштабної війни сфера спорту дуже розвивалась в Мелітополі. Мер міста Іван Федоров вкладав багато зусиль, запрошував поважних спортсменів. І Ребров у нас був, і Шевченко. Приємно згадувати, як відомі уродженці Мелітополя, наприклад, Хачеріді приїздили до рідного міста. Багато людей приходило подивитися, як він грає.
Хачеріді на тренуванні ФК «Аріс» Мелітополь
У нас розвивався як футбол, так і волейбол, теніс, інші види спорту. Змагання проводились у різних видах. Зараз що там може розвиватись, якщо діти змалечку жили під одним прапором. На їхніх грамотах та медалях був український прапор. А тепер все інакше».
Андрій Проценко зізнається, що за новинами з Мелітополя стежить в телеграм-каналах.
«Ми не підписані, але читаємо, щоб відслідковувати зрадників». Ось публікація з одного з таких каналів:
«Погляньте на ці «щасливі» обличчя, – каже тренер. – Смішно просто. Вони слідкують за нашими каналами, де ми зрадників публікуємо, ми – за їхніми. Я навіть потрапив в один, але я навіть пишаюсь цим».
«Я не хотів з ними співпрацювати, тому мене у підвалі тримали»
Відкритий чемпіонат Мелітополя з вільної боротьби, 21 лютого 2022-й
Ще один вид спорту, який у довоєнному Мелітополі був на дуже високому рівні – вільна боротьба. Тренер Алтай Абдуллаєв розповів, що зараз з цим видом спорту:
«У нас до війни була дуже розвинута вільна боротьба. У нас тренувалося дуже багато дітей, студентів. Результати були хорошими – у нас були чемпіони України, Європи та світу, учасники Олімпійських ігор. Все було в чудовому робочому стані, виховувалось багато перспективних спортсменів.
З початком повномасштабної війни багато хто виїхав, зараз багато наших дітей за кордоном. Мої вихованці виступають в Америці, Канаді, Фінляндії, Німеччині, Польщі, Азербайджані. А в Україні вже не змогли організувати – всі розбіглись, я сам зараз в Дніпрі. У нас серед мелітопольських юнаків ще є ті, хто продовжує займатися, а дорослих спортсменів ми втратили».
У Мелітополі також хотіли створити академію з боротьби.
«У нас були секції вільної боротьби у школах №1 та №3. У третій спортивній також відкрили сумо. Ми йшли до того, щоб створити академію боротьби. Умовою для цього була наявність принаймні трьох видів боротьби, тому відкрили сумо і планували ще також греко-римську боротьбу. Але все все залишилось в мріях, бо почалася війна».
Коли росіяни увійшли в Мелітополь, одразу ж взялися наводити свої порядки у всіх сферах життя. Ті, хто чинили спротив, миттєво піддавалися тортурам у підвалах. У число таких людей потрапив і Алтай Карамович.
«Росіяни хотіли дуже швидко створити видимість того, що з їхнім з приходом все налагоджується, що народ їх чекав. Вони пропонували хорошу зарплату, але я не захотів з ними співпрацювати. Тому мене забрали у підвал, били, 220 через пальці пропускали. Всі ми добре знаємо їхні методи. 5 діб мене тримали без води, без їжі, зі зв’язаними руками та мішком на голові. Поки не забрали все моє обладнання, не відпустили.
Зрозуміло, що в росіян нічого взагалі не було, а на чомусь працювати треба було і забрали все обладнання, яке в мене було. З приходом «асвабадітєлєй» всього цього не стало. Улюблений вид спорту, спортивне обладнання, квартиру – словом, в мене вони забрали все.
Все сталось у тому числі і через людей, які працювали в нас і здалися окупантам. Наші мелітопольські тренери, такі як Куксов Руслан, Соболь Володимир, Дейнега Георгій почали працювати на російську владу.
Вони до цих пір лише створюють видимість роботи, тому що за півроку-рік неможливо підняти якийсь вид спорту. Особливо вільну боротьбу. Для того, щоб підняти її на рівень вище середнього, знадобиться 6-8 років. А вони там собі швиденько прималювали результати. Ми з цього просто сміємось. Треба із залів не виходити зранку до вечора, щоб щось підняти.
Люди-професіонали відійшли від справ, а люди-нездари залишились працювати на окупантів. Такі люди в Україні нічого не могли досягнути, тому що працювати треба було. Зараз, коли у них в змаганнях участь бере 30-40 дітей, то вони це підносять так, ніби їх там 400. Коли 30-40 людей, то всі чемпіони великі. Спеціалісти одразу можуть визначити, що там в них за змагання насправді проходять.
Все для показухи робиться. Ось ще історія, яка розсмішила мене. Дивлюсь, створили хокейну команду, а там люди грають, яким за 50 років. Такі ж зрадники. Я розумію, коли хокей – то хокей. Люди за 50 років вже результати в спорті ніякі не покажуть.
Росіяни зараз все підносять зовсім інакше. Показують, що вони наші благодійники, а до їхнього приходу ми взагалі не жили. Страшні речі там кояться, а спорт… Надіємось, що повернемось і відновимо рівень спорту, все піднімемо. Ми ж говоримо, що наш край – це бійцівський край. У нас було багато спортсменів з високими результатами».
Росіяни ведуть пропаганду, що вони відбудували надсучасний спортивний комплекс – хоча його відкрили в 2021-му
Ще один властивий росіянам почерк – привласнювати все те, чого вони не робили. У червні 2021-го у Мелітополі відкрили реставровану дитячо-юнацьку школу №3, яка стала надсучасним спортивним комплексом в Запорізькій області.
Спортивна школа №3 після реконструкції. Фото з відкриття, червень 2021-й
«У Запорізькій області їй аналогів не було, – розповідає Андрій Проценко. Це дійсно була просто іграшка, діти із задоволенням туди ходили. Ми встигли провести там чемпіонат Мелітополя з футзалу 12 лютого, а 19 лютого – одноденний турнір з футболу на кубок мера. Дуже шкода цю школу.
Тепер рашка говорить, що це вони її зробили, вклали туди гроші. Все, що залишилось там, було віджато. Позабирали все, а тепер кажуть, що вони дороги ремонтують і спортивні майданчики роблять».
«Цю спортивну школу в рамках Великого будівництва реставрували, – додає Алтай Карамович. – У червні відкрили після капітального ремонту, міністр спорту був присутній. Стільки грошей в неї було вкладено, все шикарно зробили, а росіяни подають зараз так, що це їхня робота. Ще у 2021-му в Мелітополі відкрили Льодовий палац. Росіяни знову рознесли все так, ніби з нуля його побудували».
Андрій Проценко наголосив, що росіяни роблять все для красивої картинки.
«Вони не так проводять якісь змагання, як для них важлива картинка. Хочуть показати «яскравість». Це піар. Вони прагнуть довести, що там все класно, все розвивається, але насправді це не так. У нас є люди, з якими ми спілкуємось з Мелітополя. Вони говорять, що всі залякані, бояться на вулицю виходити.
Хочеться приїхати в Мелітополь і подивитися в очі зрадникам. Але краще нехай вони взагалі їдуть, коли буде деокупація. Бо ми точно повернемось. Ми не просто надіємось на це, а впевнені в тому».
Фото: архіви Андрія Проценка, Алтая Абдуллаєва, Олега Дьякова, якими вони поділились з Tribuna.com, Мелітопольська міська рада, телеграм-канал Министерство спорта и туризма ЗО (спорт)
