На початку 1900-х грали у штовхбол: гру придумав електрик з Бостона, який не любив футбол

Цей пост написаний в рамках конкурсу «Найкращий блогер України-2024». Підтримайте його плюсами та коментарями.

***

Передмістя Лондона, 1900-біс-знає-який-саме-точно рік. Сонце високо піднімається над горизонтом, коли гравці збираються на майданчику. Промені світла осяюють зелене поле, виблискуючи на ранковій росі. Очі гравців світяться радісним збудженням. З усіх куточків села сходяться глядачі: діти, дорослі та старі бадьоро заповнюють імпровізовані трибуни (декілька старих дерев’яних лавок, збитих докупи). Хтось затягує непристойну кричалку, яку тут же підхоплюють декілька затятих зівак. Поодаль чути звуки гармоніки, які вишкрябує з інструмента місцевий музикант. Хтось навіть приніс національний прапор.

Вболівальники на матчі, 1900 рік

На поле виходить суддя, якого зустрічають бадьорою лайкою. За ним тягнуться решта гравців, які на ходу розминаються, піднімають руки і обговорюють між собою стратегію на гру. Хтось жартує, хтось насуплено дивиться на суперників, а хтось блукає очима по трибунах, шукаючи свою дружину. Не знаходить — і починає шукати чужу.

Раптом один з глядачів, старезний беззубий дід, повертає голову до сусіда і шмякає губами:

— Томмі, а якого біса у них в команді по два воротарі? 

Томмі насуплено дивиться на поле, збираючись щось відповісти, але йому раптом перехоплює подих. На полі з’являється м’яч.

Але це не звичайний футбольний м’яч, яких він бачив за життя сотні. На центр поля викочують величезну 50 фунтову (трохи більше 20 кг) шкіряну кулю. Маючи у діаметрі 6 футів (майже 2 метри) м’яч більше схожий на задоволеного життям слона. Команди тиснуть один одному руки і стають навколо шкіряного велетня. Воротарі йдуть в бік Н-видних воріт, на ходу закурюючи по цигарці.

Гравці поєдинку у місті Престейн

— Томмі, якого біса тут робиться? Хіба вони не збираються грати у чортів футбол? - знову шмакає сивий беззубець.

— Футбол? Пане, хіба ви не читали афішу? Зараз гратимуть у штовхбол, - весело кричить якийсь рудий парубок.

— Штовх…шо? Ви тут всі зовсім й###… - дідове бурмотіння перериває суддівський свисток і вісімнадцять божевільних чоловіків кидаються на гігантський шкіряний м’яч, щосили штовхаючи його у бік противника.

****

«Просто зробіть так, щоб м’яч можна було побачити!»

Приблизно за 15 років до цього у передмісті Массачусетса Мозес Крейн сидів на ґанку свого будинку і спостерігав, як троє його синів грають у футбол (не плутайте з соккером). Заробляючи на хліб як інженер-електрик і продавець телеграфів та пожежних сигналізацій у своєму бостонському магазині, Мозес не мав багато вільного часу. А коли знаходив його — присвячував родині. Однак любові до спорту синів Крейн не поділяв.

 «Спостерігач [футболу] бачить лише масу тіл, що борються, збитих у купу, які час від часу розплутуються, щоб просто повторити безрезультатний натиск», — писав репортер Ч. Х. Еллісон у 1903 році . «Для пересічної людини без вищої освіти або схильності до спорту це незрозуміло, нудно, жорстоко».

— Просто зробіть так, щоб той клятий м’яч можна було побачити! - прогарчав Крейн, а потім замислився. Потягнувся до олівця з записником і накреслив декілька кіл. Гмикнув. Закурив цигарку і почав щось задумливо шкрябати, час від часу зиркаючи на синів.

За декілька днів Крейн вже був на порозі Атлетичної асоціації Ньютона — місцевого спортивного клубу. Захоплено вигукував, розмахував руками, демонстрував креслення всім, хто його слухав і хто слухати не хотів.

У клубі були в захваті від ідеї електрика. Захват був настільки великим, що Крейну подякували, сказали, що це геніальна ідея і… виставили його за двері. Братись за реалізацію і виділяти кошти на таку дурню Атлетична асоціація Ньютона бажанням не горіла.

«Сьогодні є багато ентузіастів, які мають ідеї, як покращити спорт, але мало хто з них йде настільки далеко, щоб втілити їх у життя, — пояснює спортивний історик Джон Торн. — Але тоді все було інакше». «Спортивний азарт» або «жага спорту», яка накрила Америку 1800-х, породила купу дивовижних змагань: у бейсбол на роликах або ковзанах, баскетболісти грали декількома м’ячами. Організовували безглузді поєдинки між всіма можливими демографічними групами: однорукі та одноногі чоловіки, працівники одного універмагу проти працівників іншого тощо.

Штовхбол був божевільним та дурним сам по собі. «Це абсолютно безглуздий вид спорту, - каже Торн. — Закотіть м’яча розміром з бегемота у кімнату і веселощів не уникнути».

«Мета гри — просто штовхати м’яч»

Та перш ніж закотити цей м’яч у кімнату — його треба було сконструювати. Саме це і зробив Мозес Крейн після двох років відмов від Атлетичної асоціації. Варто зазначити, що Крейн був людиною винахідливою та енергійною. Збивачка для яєць, фризер для морозива, електромеханічний гонг, власний спосіб виготовлення плоскогубців — це лише неповний список його патентів. Але найбільшу славу (і найбільше грошей) винахіднику принесла винайдена ним пожежна сигналізація.

Тому восени 1894 року наш герой придбав гуми і шкіри на 175 доларів США (зараз ця сума складає близько 4800) і створив 20 кілограмову кулю, що складала майже два метри в діаметрі.

Університет Маямі демонструє свій м'яч для штовхболу

Крейн прикотив цього велетня у спортивний клуб і там вже не змогли знайти аргументів, щоб відмовити завзятому електрику. М’яч тут же підхопили місцеві студенти і покотили на поле, щоб випробувати.

Випробування пройшли успішно: щоденні багатогодинні штовхання шкіряної кулі не залишились непоміченими. Штовхбол обріс авдиторією, місцеві фанати, серед яких був і син Крейна Едвін, протягом наступного року розробили правила гри. У жовтні 1895 року у перерві футбольного матчу між командами «Гарвард» та «Браун» штовхбол дебютував як офіційний вид спорту. 

«Мета гри — просто штовхати м’яч, - дещо збентежено пояснював спортивний репортер New York Times. «Штовхбол виглядав як гра для кремезних та активних чоловіків, але дуже потішив глядачів». Крейн тріумфував: чудовий задум, чудова робота і чудове виконання.

Першокурсники університету Маямі за грою, 1910 рік

Британцям сподобався «винахід янкі», але репортери писали, що він для тупаків

Проте сповна насолодитись розквітом свого дітища Мозес Крейн не зміг з об’єктивних причин: інженер-електрик, що заробляв на життя продажем телеграфів та сигналізацій, помер у 1898 році. Через відсутність його керівництва (а точніше — відсутність матеріально-технічного забезпечення) штовхбол важко було презентувати комусь за межами Бостона.

Директор нью-йоркського парку, який залишився без м’яча напередодні запланованого показового матчу, вирішив застосувати творчий підхід до вирішення проблеми: набив шкіру сіном і залишив цей м’яч просто неба. Дощ, який випав на поле вночі, зробив кулю важчою приблизно на 200 кілограмів, тому гра видалась глядачам страшенно цікавою, однак не тільки зі спортивних причин.

Веселіше справи пішли, коли про штовхбол дізнались у Британії. Новий «винахід янкі» оцінили репортери місцевих газет: «Нова гра має деякі основні риси футболу, але має багато оригінальних моментів, — писали вони. Сам по собі м’яч – велика цікавинка. Його можна переміщати з дуже легким натиском – справді, хороший вітер змусить його котитися по полю зі жвавою швидкістю».

Єдиним, що заважало поширенню популярності гри, був дещо обмежуючий факт, що існував лише один м’яч. Але, як і сам Крейн, деякі люди сприймали відсутність чогось як можливість. Е. В. Ханеган, британський підприємець, прочитав про цей вид спорту, подумав, що він може прижитися на його батьківщині, і почав планувати.

Е. В. Ханеган і сконструйований ним м'яч для британського штовхболу

«Штовхбол — це гра для гігантів. У таку гру, як боги на Олімпі, можна було грати без великої втрати гідності, — писав Ханеган. «У Коннектикуті, де гра здобула свою першу популярність, вони зневажають кімнатні ігри, і коли було винайдено монстр-штовхбол, напружені спортсмени знайшли в ньому саме те, чого вони прагнули в іграх, і вони вітали штовхбол з вигуками. Тепер гра є однією з радощів життя для молоді Нової Англії».

Звичайним британцям штовхбол сподобався. Гравці мали змогу вправлятись не лише один проти одного, а й проти величезного м'яча, який був здатний збивати з ніг троє-четверо гравців за раз, як кеглі у боулінгу. Публіка була доброзичливою, хоча відгуки спортивних оглядачів були неоднозначними: «Схоже, що існує мало можливостей для індивідуальних навичок, а інтелект не дуже затребуваний», — підсумували вони.

Посібник на 100 сторінок, збентежені корови, навчальна вправа для сліпих солдатів

Однак штовхбол продовжував розвиватись і популяризуватись. У січні 1903 року популярний спортивний посібник «Spalding’s Athletic Library» випустив видання на 100 сторінок, присвячене штовхболу.

Крім ілюстрацій та історії виникнення видання також містило набір правил: команди складались з 5 нападників, двох лівих захисників, двох правих та двох воротарів. Грали на полі, розміром 120 на 50 ярдів (110 м на 45 м) з Н-подібними воротами з кожного боку. Якщо вдавалось перекинути м’яч через поперечину, команда отримувала 8 балів. За проштовхування під поперечиною — 5 балів. 2 бали команда отримувала, якщо м’яч просто перетинав лицеву лінію поля, незважаючи на гол. Грали команди стандартним 50 фунтовим м’ячем, виготовленим, звісно, компанією…Спалдінг. 

М'яч для штовхболу, виготовлений компанією Спалдінг

Починаючи з 1906 року штовхбол став частиною передсезонної підготовки «Нью-Йорк Джаєнтс», замінивши «старомодну систему бігу та ходьби». Різні кампуси університетів змагались клас на клас, кидаючись на м’яч. Брокери з Волл-стріт влаштовували зарубу, зачиняючись на Різдво і називаючи м’яч «Амальгамованою міддю», при цьому порівнюючи рух м’яча по підлозі вгору-вниз з рухом акцій на біржі.

Студенти змагаються у штовхбол за головний приз — кегу пива, 1933 рік

Популярність штовхболу мала й побічний ефект. На початку 1900-х гігантську кулю почали ганяти верхи на конях. «Досвідчені вершники змушували коней штовхати м’яч колінами по всій довжині поля, - писав репортер New York Times після одного з матчів. — Це неабияк обурило і налякало декілька корів, що в цей час паслись поруч».

Гравці грають у конячий штовхбол, не показуйте це відео вразливим тваринам

У Британії верхи на коні штовхбольний м'яч ганяв навіть король Едуард VII. Щоправда, не дуже успішно: «Герцог був серед тих, кого пару разів зіштовхнули з коня, — писали репортери. — «Він сприйняв це доброзичливо, і наприкінці вистави був доставлений до лікарні, щоб залікувати легку травму ліктя. Його секретар також пройшов курс лікування від легкої травми коліна».

У 1920-х коней вирішили залишити у спокої… і пересіли на автомобілі. В авто-штовхбол грали дві команди по три автівки, а перегляд таких матчів зі слів рекламних оголошень «забезпечував глядачам величезний потік гострих відчуттів».

Штовхбол на авто, 1920 рік

Були спроби створити штовхбол на скейтах і навіть авіаційний штовхбол. Щоправда, без літаків, але натомість був чимось середнім між поло, штовхболом, волейболом і тенісом, тож самі можете уявити, як це виглядало.

Сліпі солдати грають у штовхбол

Автентичний штовхбол пережив другу хвилю популярності, коли був перепрофільований, як навчальна вправа для солдатів, які осліпли під час Першої світової війни, що, за словами Торна, «додало штовхболу респектабельності».

«Ти штовхаєш цю штуку, а потім твій час закінчується»

До середини 20-го століття штовхбол почав втрачати свою динаміку. Його замінили або серйозніші види спорту, або тупіші (погугліть «унікальне змагання з борошном у Пенсильванії»).

Сьогодні було б важко знайти не лише партнера для гри у штовхбол, а й сам м’яч. Коли Торна попросили теоризувати, чому штовхбол вимер, він згадав про Сізіфа: «Екзистенційна безглуздість гри повинна була осяяти її учасників. Ти штовхаєш цю штуку, а потім час твоєї гри закінчується».

Частиною гри є те, що певні члени команди повинні лягати перед м’ячем, коли його штовхають до їхніх воріт – дія, яка є частково жертовною, частково зухвалою, ніби вони, як герої мелодрами, проголошували: «Тільки над нашими розпростертими тілами ти здійсниш свої низинні бажання», — написав колись після одного з поєдинків Guardian.

Зараз мелодрами не у моді, а сучасним спортсменам бракує і жертовності, і зухвалості.

Мозес Крейн би сказав, що це все одно краще, ніж футбол.

Фото та відео: Youtube, національні бібліотеки та архіви США