Навіщо в Суперлізі легіонери та за ким слідкувати у молодіжках. Спитали в Олександра Ворони
Тренер «Кривбасу» – про те, як приймати команду з 0/10, Сипала та новий сезон.
До старту нового баскетбольного сезону в Україні ще дуже далеко – проте вистачає клубів, які вже зараз починають виходити з відпустки та готуватися до наступного чемпіонату Суперліги.
Одним з таких є «Кривбас», який у 2023-му повернувся до елітного дивізіону після річної перерви і провів складний чемпіонат – завершив його на останній сходинці турнірної таблиці із всього лиш двома перемогами у 27 поєдинках.
Баскетбольна редакція Tribuna.com поспілкувалась із головним тренером криворізької команди Олександром Вороною, для якого робота у «Кривбасі» стала першим самостійним досвідом на рівні Суперліги – про те, як приймати команду-аутсайдера посеред чемпіонату, що змінювати, щоб ставати більш конкурентними і що робити влітку, щоб бути кращими у новому сезоні.
«Їхав у Кривий Ріг і ставив перед собою мету здобути хоча б три перемоги»
– Перш за все, розкажіть, з яким настроєм та майндсетом ви приймали «Кривбас» посеред попереднього сезону Суперліги – коли вже було зрозуміло, що це, напевно, найслабша команда чемпіонату, яка тривалий час не може перемогти. Чи не було це ризиковано? До чого готувалися?
– Коли мені зателефонував директор і запропонував роботу у Кривому Розі, звісно, я переглянув усі матчі, які вже встигла зіграти команда. Я чітко розумів, хто грає, як вони грають, приймаючи цю пропозицію. Ризиковано? Не можу сказати, що це був ризик. Так, це був новий виклик. Так, складно, розуміючи, що ми на той час були найслабшою командою чемпіонату. Було видно, що відсутня ігрова дисципліна. Було видно, що команда збиралась, як то кажуть, на колінці, в останній момент, що баскетболістів брали не тих, яких хотіли б, а тих, хто був вільний. Я одразу взявся за роботу, тому що роботи було багато.
Так, зараз вже можу сказати, що я їхав у Кривий Ріг і ставив перед собою таку мету, щоб здобути хоча б три перемоги – розуміючи склад і інші моменти. Я хотів виграти бодай три матчі. Трошки не вдалося, але, отримавши досвід гри такою командою, трохи перебудувались, почали краще грати. У деяких матчах ми втрачали перемогу на останніх хвилинах. Наприклад, із «Рівним» – дуже сильний суперник, дуже гарний суперник, – ми просто втратили свій шанс, не виконавши кидок за дві заключні секунди. Були плотні ігри, були гарні ігри, але у підсумку маємо такий момент, що за сезон, що завершився, у нас тільки дві перемоги.
– Втім, було помітно, що по ходу сезону команда прогресувала. На старті регулярного чемпіонату вона не претендувала взагалі ні на що, програвала багато, але у другій половині сезону зіграла чимало близьких матчів – з «Рівним», «Черкаськими Мавпами», Львову теж програли одним кидком. Що у першу чергу намагалися змінити, щоб стати ближчими до перемог?
– З «Черкаськими Мавпами» ми навіть два близьких матчі дали – ще була дуже плотна гра у Кубку України. Мені вона сподобалась, жодних питань чи претензій до гравців, усі виклались. Щодо змін – змінювати потрібно було ігрову дисципліну. Повертаючись до свого призначення, я передивився десять матчів «Кривбасу», що були до мене, і побачив, що кожен, хто бере м’яч у руки, вважав, що він має атаку й завершити. Тож необхідно було змінювати дисципліну. Також потрібно було трохи підтягнути фізичну форму і розставити акценти – хто, коли і як може атакувати. За рахунок цих трьох аспектів ми стали схожими на баскетбольну команду, яка починає розуміти, коли потрібно атакувати, хто має це робити, і це принесло результат.
Так, ми можемо казати, що у баскетболі результат – це перемога. Але давайте виходити із того, що ми маємо. Декілька близьких матчів, які ми вже назвали, перемога над «Запоріжжям», тим-таки «Старим Луцьком» – ось це і був наш результат. Враховуючи усі моменти, це – максимум, що ми могли змінити. Хотілося б більшого, але потрібно тверезо дивитись на речі.
– Латерренс Рід, скажімо так, не зірковий легіонер навіть за стандартами сучасної Суперліги, але його поява у складі теж певним чином змінила гру «Кривбасу». Розкажіть із позиції тренера, навіщо в українському чемпіонаті зараз взагалі потрібні легіонери, бо ми бачили, що не тільки у Кривому Розі, а й в інших командах – «Київ-Баскеті» та «Рівному», наприклад, – бюджетні іноземці також робили різницю.
– Є досить багато суперечок стосовно того, чи потрібні у цей час взагалі легіонери в українському чемпіонаті. Моя думка – потрібні. Давайте дивитися з того боку, що багато наших баскетболістів виїхало з країни. Молоді гравці – їх теж небагато залишилось, і все починається із того моменту, що складно набрати 12 людей навіть такого рівня, якого є теперішня Суперліга. Не всі гравці відповідають цьому рівню. І щоб бути конкурентоспроможними, ми маємо за мету взяти одного чи двох легіонерів.
Я, знаючи український ринок ще з дітлахів, бо багато працював з молодіжними збірними різних вікових категорій, розумію, що в Україні зараз одна з найбільших проблем – це відсутність перших номерів. Тих гравців, що будуть керувати командою на майданчику і вести її за собою. Це велика проблема, їх нема. Виходячи з цього, у «Кривбас» був запрошений Рід. Як він зіграв, ми всі бачили. Так, у нього була проблема із втратами, але ці втрати я беру на себе – скажімо так, не всі партнери могли виловити ті передачі, які він віддавав. Так, він брав на себе, але ж він – легіонер і повинен приносити результат.
Що стосується двох чи трьох легіонерів в команді – у кожного тренера своє бачення. Я, наприклад, на наступний сезон зараз дивлюсь на позиції першого і п’ятого номерів, а інші будемо закривати місцевими гравцями. Також я хочу взяти баскетболістів, яким 16-17 років – зараз веду перемовини з одним таким, – і дати молодому гравцю можливість отримати досвід виступів у Суперлізі, проти дорослих суперників, і за рахунок цього ввести ще кількох гравців у ротацію Суперліги. А загалом потрібні іноземці чи ні – це рішення кожного конкретного тренера.
– Минулий сезон став для вас першим повноцінним у якості головного тренера команди Суперліги. Чи здивувала вас чимось взагалі Суперліга, з якими найбільш серйозними та цікавими викликами довелось зіткнутись впродовж чемпіонату?
– Не можу сказати, що він був саме повноцінним – я не збирав команду, не проводив передсезонку. Я отримав досвід 20 матчів Суперліги як головний тренер – це дійсно був великий досвід. Але не можу сказати, що Суперліга мене чимось здивувала. Я багато років працював асистентом в «Черкаських Мавпах» і в Одесі, тож нічого несподіваного для мене не було.
Звісно, я передивлявся свої матчі, бачив свої помилки, бачив свої сильні сторони. І з кожним днем намагатимусь виправляти перші і активніше використовувати другі.
– Багато чув про те, що молоде покоління українських тренерів загалом дуже відкрите до навчання та підвищення власної кваліфікації. Що у цьому аспекті робите ви?
– Чудовий момент сучасного світу – це інтернет. Я передивляюсь дуже багато відео, дуже багато семінарів, усі вони є у вільному доступі. Плюс я ще така людина, що не боїться запитати у старших колег. Ми грали бабли Суперліги, шість команд, шість тренерів, і коли я бачу щось мені незрозуміле у тому, що якийсь тренер використовував – я підійду і спитаю, це не є проблемою. Старший тренер захоче – відповість, не захоче – буду шукати відповідь в інтернеті.
Я загалом комунікаційна людина, і в мене не викликає труднощів запитати про щось у колеги. Навіть якщо для нього це виглядає як просте запитання – я дізнаюся, з’ясую і згодом вже прийматиму рішення, чи використовувати це у своїй роботі, чи ні.
«Хочу оминути те, що було у попередньому сезоні, щоб не збирати команду на колінці. Але гравців мало, мобілізаційний вік – 25 років, тож все складно»
– Ви вже трохи зачепили тему підготовки до наступного сезону Суперліги, сказали, що дивитесь легіонерів на позиції плеймейкера та центрового. Розкажіть тут детальніше, що в «Кривбасу» взагалі по планах на наступний чемпіонат, що вже робите і що ще збираєтесь зробити в міжсезоння.
– По-перше, у травні ми повністю розрахувалися з гравцями та іншими контрагентами по заробітній платі. Для мене це найголовніше – щоб люди отримали свої гроші якомога раніше. Так, ми розуміємо, в Україні війна, і деякі затримки є. Я й сам добре розумію, як бути у такому становищі. Січневу зарплату отримувати у липні чи червні – це дуже негарно.
Тому – постійне спілкування з директором, постійне спілкування зі спонсорами. Ми закрили усі борги – наразі у «Кривбасу» жодних їх немає. За це ми маємо подякувати нашому меценату Мауро Лонгобардо та «АрселорМіттал» і нашим спонсорам – «Skoda Кривий Ріг», ТОВ «Кайман», ТОВ «Перша металопереробна компанія» і ТОВ «Аквапласт». Ми вдячні їм за те, що у складний час вони виконали усі зобов’язання, і зараз я можу спокійно розпочинати спілкуватися з гравцями.
Ми вже почали роботу на ринку баскетболістів. У минулому сезоні ми віддавали в оренду Олександра Тіщенка (в «Черкаські Мавпи» – прим.) та Дмитра Мартинова (у «Харківські Соколи» – прим.), наразі із ними вже переговорили і укладаємо контракти. Як я вже казав, із молодими гравцями ведемо перемовини та з американцями. Є три-чотири американці, з яких ми будемо обирати, хто представлятиме Кривий Ріг у наступному сезоні.
Я дуже хочу оминути те, що було у попередньому сезоні, щоб не збирати команду на колінці. Але ми розуміємо, що гравців мало, мобілізаційний вік – 25 років, тож це все складно. Складно у такий час збирати команду, складно ведуться переговори, проте сподіваємось, що вже к серпню будемо мати кістяк команди та починати передсезонні збори.
– З Рідом під час минулого сезону, напевно, було трохи простіше домовитись, ніж з іншими американцями, бо він на той момент вже мав досвід виступів в Україні під час великої війни за іншу команду Суперліги. Як це взагалі зараз відбувається – що потрібно казати і як мотивувати іноземця, щоб він приїхав грати в Україну під час війни, і не в умовний Луцьк, а в Кривий Ріг, близький до лінії фронту?
– Щодо Кривого Рогу скажу так. Я сам з Одеси, останні сім років мешкаю у цьому місті, і коли я очолив «Кривбас» і приїхав у Кривий Ріг, я навіть виспався, тому що в Одесі на той момент було більш небезпечно. Так, ми знаємо, що Кривий Ріг – найдовше місто у Європі, і по окраїнах дійсно прилітає. Але ми живемо у центрі, там тихіше.
Рід, так, спокійно до цього ставився, спокійно виконував свої обов’язки. Але загалом коли ми починаємо спілкуватись із агентами, нам одразу пропонують баскетболістів, які дають свою згоду грати в Україні. Вони мотивовані грати в баскетбол. Якщо гравець хоче – він приїде. Якщо не хоче – ми ж його силоміць сюди тягнути не будемо.
Усе залежить від конкретного гравця. Ми як клуб розказуємо йому, які є моменти, що по безпеці, як у нас відбуваються тренування, які є укриття, як проходить чемпіонат, коли лунає повітряна тривога. І легіонер вже сам собі вирішує, чи готовий він їхати, чи ні. Але ж іноземці теж бачать, що минулого сезону в Суперлізі грали легіонери, вони можуть один одному зателефонувати і у приватній бесіді з’ясувати, що і як. Найголовніший момент – це комунікація.
– На наступний сезон Суперліги зараз, звісно, ще зарано робити якісь прогнози. Ми бачимо, що «Дніпро» готується, «Прометей» готується, але по іншим командам новин майже немає. Але все одно спитаю – які завдання та орієнтири ставите перед собою на наступний сезон стосовно місця, і чи ставите взагалі?
– Дійсно, не дуже зрозуміло, що і як буде, але процес формування складу ми ведемо виходячи із того, що новий сезон Суперліги буде, а з гравцями потрібно домовлятися вже зараз. Як і будь-який тренер, я ставлю собі за мету перемогу у кожному матчі. Але розуміючи, що є такі команди, як «Дніпро», як «Рівне», де кістяк баскетболістів грає один з одним довго, плюс якщо буде «Прометей», теж добре зіграна і збалансована команда, буде складно розраховувати на якісь медалі.
Але якщо ти не розраховуєш на перемогу, то, може, не потрібно й починати? Я і діткам про це розповідаю. Баскетбол – це гра. Ти, коли сідаєш за умовний PlayStation, чого хочеш? Виграти. Так само і тут – ти береш м’яч, виходиш на майданчик і хочеш виграти. І у тренерів також – вийшов і робиш все для того, щоб виграти. А якщо не хочеш перемагати – можна обрати собі якесь інше заняття, де не треба вигравати. І будеш собі спокійно жити, та й все.
«Сипало може вирости у гарного гравця не тільки рівня національної збірної, а й європейського ґатунку. У нього для цього все є»
– Зараз розпочинається літо молодіжних збірних, тож цікавить ваша думка з приводу тих поколінь баскетболістів, які гратимуть на чемпіонатах Європи U-16, U-18 та U-20 цьогоріч. Наскільки вони взагалі талановиті і чи насправді існує проблема із тим, що нашим молодіжним командам зараз бракує гравців на позиціях першого-другого номерів?
– Так, це, напевно, найважливіша проблема – не вистачає баскетболістів, які б керували командою. Це велика проблема усіх молодіжних збірних, що гратимуть у 2024 році, ну а найбільша вона, мабуть, у Валерія Плеханова (головного тренера збірної U-20 – прим), тому що я знаю цей вік, 2005 рік народження. Тут точно проблема буде. Але будемо дивитися, як тренер із нею впорається. Я бажаю усім, не тільки Плеханову, а й усім тренерам молодіжних збірних, вдало виступити на чемпіонатах Європи.
Загалом діти – це найголовніше в житті, але у нашій країні війна, тож пріоритети змінюються, і найголовніше прямо зараз – це солдати. Діти відійшли на другий план. Але не можна зупинятися – з дітьми потрібно працювати. Наприклад, я зараз разом з Андрієм Кальніченком працюю із дітками у його школі, і у нас є хлопець 2014 року народження – це буде, мабуть, наступний Олександр Ковляр, якщо взагалі його не переплюне.
Дітей потрібно шукати, їх потрібно знаходити, і тоді буде менше таких проблем, як у тренерів збірних. Тренеру збірної потрібна проблема «з кого вибрати», а не «де знайти».
– А звідки проблема з першими номерами взагалі йде? Не знаходять дитячі тренери потрібних людей, чи що?
– Я сам раніше цим займався, та й мій перший тренер, з яким ми багато про це розмовляємо, розповідав – він просто йшов до школи і шукав. Шукав, шукав, набирав дітей, набирав – потрібну кількість. Потім потрібно із ними працювати – на жаль, це теж велика проблема. На жаль, заробітна плата тренерів доволі мала, і вони набирають велику кількість дітей, що не переходить у якість.
Потрібно якісніше працювати – це моя думка. Якщо у тебе на тренуванні 20-25 діток, кожному з них ти не приділиш необхідної уваги. Знаходити та працювати – ось це два головних моменти дитячого тренера. А далі вже починається робота тренера збірної: відвідувати чемпіонати, дивитися, вивчати гравців.
– Назвіть імена трьох-п’яти гравців з цьогорічних молодіжних збірних незалежно від віку, за якими потрібно слідкувати вже зараз і які можуть стати майбутнім українського баскетболу.
– Ковляр вже не молодий, вже грає за національну збірну. Данііл Сипало – може вирости у гарного гравця не тільки рівня національної збірної, а й європейського гатунку. У нього для цього все є, але йому потрібно працювати. Якщо він захоче чогось більшого – він зможе цього досягти. Все наразі залежить від нього.
У команді 2008 року народження має бути Окунський-молодший. Коли я збирав 2007 рік, то долучав до тренувань і його, і вже тоді було помітно, що це буде гарний великий із м’якою кистю – за ним потрібно слідкувати обов’язково. За Єгором Сушкіним, захисником 2006 року народження, потрібно слідкувати. І, звісно, я дуже чекаю на дебют Максима Шульги за національну команду.
Фото: ФБУ
