Діана Гончаренко: «Батьки не збираються виїжджати з Сум, і це мене добиває»

Українські спринтери Олександр Погорілко та Діана Гончаренко розповіли про поточну ситуацію в їхньому рідному місті Суми.

– Ваші батьки зараз знаходяться по домах. Що зараз відбувається, які новини передають?

Гончаренко: «Страшні новини».

Погорілко: «У мене більш-менш спокійно, тому що у нас там невеличке селище, і там нормально, спокійно. А в Сумах уже так собі, не дуже приємно».

Гончаренко: «Читаєш новини – там пишуть, що от зайдуть через 3 дні, через 5 днів. Постійно ці новини міняються, але люди все сивішають і сивішають від цих новин. Тому що хтось десь щось почув.

Останнім часом зараз дуже загострилися тривоги. Взагалі я сиджу тут уже 2-й день – і тривога за тривогою. У мене не вимикається телеграм, постійно приходять повідомлення.

Перед виїздом, поки була вдома, погано мені спалося, я лежала й дивилася у вікно – спочатку побачила червоний спалах, і так він затух тихенько, а потім почало працювати ППО, і так світло-світло стало, наче день, а потім як бахнуло. І в сусідній кімнаті мама: «Ой, треба вже бігти, треба вже бігти».

Позбирали речі, побігли в укриття. Саме цікаве, що в укритті окрім нас – я, батьки, кіт – більше нікого не було. Тобто людям у цих зонах – Суми, Харків – уже просто воно все так набридло, люди вже навіть не спускаються, уже чекають просто, що… Ти хоч бігай, хоч не бігай, але якщо доля така, що…»

Погорілко: «Як тривога за тривогою, то не набігаєшся вже. Я після першого збору в Португалії приїжджав у Суми, і там було таке, що тривога стихала на 10 хвилин і знову на 2-3 години могла затягнутися».

– Це на вас морально тисне? Все ж таки ви багато часу проводите ще й за кордоном і в спокійних місцях.

Гончаренко: «Та ми-то в спокійних, але ж сім’я, батьки залишаються на місці, і взагалі не спокійно. Мене мама завжди на збори проводжає, каже: «Їдь вже скоріше, мені буде спокійніше».

Але ж мені зовсім не спокійно, що вони залишаються там. Ти зараз читаєш новини, як там зараз страшно. Батьки не збираються виїжджати, і це взагалі мене добиває.

Коли сталася ця ситуація, коли нас почали прям ракетами крити, і ми сиділи з батьками в укритті, навіть не йшла розмова про те, що вони збираються кудись виїжджати. При тому, що прилетіло буквально за кілометри 2 від дому до тата на роботу.

І взагалі не йде тема про те, що батьки збираються кудись виїжджати. Для них це: «А що робити?» Вони не збираються нічого кидати».